tomat | Recent Entries

Донбасс.

Готов поспорить, что абсолютное большинство украинцев до 2014 года даже не догадывалось о существовании Славянска, Иловайска, Дебальцево и прочих городков и посёлков, которые и на карте-то не сразу найдёшь, если не знаешь, куда смотреть. Какая такая Попасная? Счастье? Это название такое? Старобешево — что это вообще? Где? Зачем? А, ну, Артёмовск знаем, там, вроде, соль добывают и шампанское ещё делают. Это он, что ли?

Никто не мог подумать, что название железнодорожного узла настолько глубоко врежется в новую историю Украины.

Донбасс — это нарыв. Анализом ситуации заниматься можно и нужно, выстраивать событийный ряд, рассуждать о причинах и последствиях. Но пусть этим занимаются другие. В природе существует достаточное количество квалифицированных людей, владеющих существенно большим объёмом информации, чем я. Мне бы хотелось вспомнить, как это всё происходило на эмоциональном, грубо говоря, уровне.

Так вот, Донбасс — это нарыв. Причём, созданный искусственно. Ничего не началось в 2014 году. Началось всё гораздо раньше. Я думаю, что процесс, который привёл к войне 2014 года, активно стартовал после Оранжевой революции 2004. Тогда, как я помню, накал страстей был очень сильный. Политика вошла в жизнь обывателей так мощно, как не входила никогда до этого.

Надо понимать одну важную вещь: основная часть народа политически инертна. По крайней мере, в Украине. И уж точно на Донбассе. Людей, способных на более-менее активное проявление гражданской позиции — что само по себе подразумевает, во-первых, заинтересованность в текущей ситуации, во-вторых, владение информацией — у нас не так уж много. А реальных пассионариев, если говорить о 40 миллионах человек, вообще единицы. Поэтому до 2004 года и Донбасс, и остальная Украина представляла собой тихое болото, в котором очень удобно было функционировать россиянам.

В 2004 году электорат был вынужден вовлечься в политический процесс. Неумело. Несуразно. Совершая огромное количество глупостей и действуя без всякого понятия о тактике и стратегии. Не исключено, что именно поэтому Оранжевая революция ни к чему не привела.

Ни к чему хорошему, я имею в виду. Шанс-то был, причём, шанс огромный. Его не использовали. Зато Россия, судя по всему, сделала выводы. Стали появляться новые и выходить на открытое пространство незаметные до того организации типа "Донбасская Русь", "ДНР" и так далее. Основным мотивом была этническая принадлежность к русским и культурная принадлежность к русскому народу. Всё украинское в представлении городского жителя Донбасса представлялось чуждым, враждебным. Не нашим. Где-то там, далеко на западе, живут какие-то бандерогуцулы. Кто они, что они, зачем они, о чём они — об этом всём если кто и говорил, то примерно так же, как говорил бы о традициях и обычаях Исландии.

Я специально акцентирую внимание на том, что всё это происходило в головах именно городского населения.

Вторая важная вещь, которую надо понять: Донбасс всегда был населён преимущественно украинцами и греками: урумами и ромеями. Последних, тоже без их особого желания, переселили из Крыма, первые так или иначе стекались из Украины. Русских там не было в таком количестве, чтобы о них говорить. Естественно, их не могло не быть совсем. Украинец по природе сельскохозяйственный человек. Он понимает огород, поле, поросёнка, корову. Завод и шахта для него чуждые понятия. То есть, украинец — не городской, не пролетарий. Для пролетарской работы нужны были русские. Плюс — доля русского населения в Украине существенно увеличилась ещё после Голодомора.

В итоге всей этой столетней чехарды Россия получила мощный рычаг влияния: русские из России, которые никогда не отождествляли себя с Украиной. И основной упор пропаганды делался именно на это.

Третья важная вещь: порядка 70% населения Донбасса никогда не выезжало за пределы своей области. Ни-ког-да. В этом месте нужно сделать паузу, чтобы осмыслить сей факт.

Вы же понимаете, да, что любая легенда о псоглавцах, живущих за Синими горами и за Зелёным морем, может существовать только в условиях низкой мобильности населения. Это, кстати, справедливо и для жителей западных областей Украины, у которых сказок о схидняках не меньше, чем у донецких шахтёров о западенцах. Правда, это как раз нормально: в европейских странах соседние регионы тоже часто не лучшего мнения друг о друге. Но там нет России.

В общем, к 2014 году была уже сформирована общественная идея о чуждости украинской культуры, языка и всего остального. Причём, даже среди коренного, украиноязычного населения Донбасса. Я сам был свидетелем одной характерной ситуации для "русской весны". В Донецке уже стояли блок-посты сепаратистов. Уже было стрелковое оружие и техника. Таксист, который меня вёз, очень тихо, чуть ли не закрываясь от меня рукой, разговаривает по телефону с кем-то из своих родственников — по-украински. И тут же, положив трубку, в ответ на моё высказывание в духе: "Какого хрена они тут стоят" отвечает: "Стоят, значит, надо!"

И это, кстати, тоже характеризует донецких. Вот это: "Значит, надо". Донбасский пролетарий привык "уважать" начальство и не обсуждать его распоряжения. Если что-то происходит, значит, начальство указало. Значит, так надо. И это не обсуждается. Мне в своё время очень понравилась фраза какого-то пролетария: "Фёдорович там в Киеве разберётся". Понятно, да?

В конечном итоге мы имеем несколько очень простых вещей, которые легли в основу антиукраинской истерии 2013-2014 года:

Большое количество этнических русских, ассоциирующих себя именно с Россией.

Манипуляции на тему русского языка и принадлежности к русскому народу.

Убеждённость в том, что Россия спасает своих от произвола "бандеровцев", которые всё запретят, а несогласных вырежут.

Убеждённость в том, что всё делается так, как надо, и не нам в это влезать.

Желание железной руки по типу "при Сталине порядок был и люди работали, а не как сейчас".

Уверенность в том, что на Донбассе всё пойдёт по крымскому сценарию.

Десять лет ушло на подготовку почвы, на которой весной 2014 даже не проклюнулись, а выстрелили, как бамбук, демонстрации под трёхцветными флагами (лично видел), лозунги "Россия, приди" и прочее, и прочее.

И Россия пришла.

У мене читання блогів складається з двох рівнозначних частин. В перву чергу я читаю, шо там сьодні спало на думку тому блогеру — інтересно все ж таки. В другу — читаю коментарі. Часто бува таке, що коментарі інтересніші за сам пост. Особенно у ломів — там таке общественне мнєніє вилазе, шо хай бог милує. Ото читаєш-читаєш і думаєш: "Бляха-муха, мені ж ними усіма в одній країні жить..."

Ясно, шо одне з найболючіших питань, яки спливають в обществі: шо робить з древнім населенням Донбасу. З оціми всіма нащадками протодонбасітів, героїчні діди яких ще у юрському періоді винайшли самогон, СРСР та артилеричну машину 9К37 "Бук", щоб полювати на птеродактилів та НЛО із зєльонимі чєловєчкамі, які у ті часи ще залітали на Землю.

Тут проблема стара: хто знає, той мовчить, а хто не знає, той пиздить. Усі спеціалісти з питань східних територій діляться на дві половини. Перва вобще не має ніякого відношення до східних територій. Нє, ну, на карті вони ще якось покажуть, де знаходиться той Донбас. Це десь між Дніпром та кацапами, трохи подалі од Полтави. Втора — це люди типу "кагда же ви астановітє вайну, за што гібнуть наші мальчікі, хвате данбіть Бамбас".

Раньше був такий анекдот. У країні повно людей, які точно знають, як треба керувати державою. Шкода, що вони усі вже роблять таксистами та перукарями. От я можу сюди додати ще коментаторів.

Відповідь на всі питання у первої категорії обично проста: закатать там всьо на хуй бетоном, зверху присипати йодованою сіллю та поставити горщик з чорнобривцем, шоб було красиво. Типу, всі нормальні або в армії, або поїхали десь, а те, шо осталося, то гімно. Ті, хто поїхав, теж гімно, їх можна примусити перемішувати той самий бетон, хай відробляють свою провину за те, шо голою сракою не зупинили озброєну кацапню.

Про втору категорію мені даже думати не інтересно. Про шо можна розмовляти з людиною, яка вважає, що війна — це як велосипед: захотів поїхав, захотів зупинився.

Тепер про екстраполяцію.

Це дуже приємна річ. Я сам регулярно займаюся екстраполяцією, коли ~~ніхто не бачить~~ думати не хочеться. З нею жити легко. Не треба робити всередині себе багато шухлядок, щоб сортирувати людей чи явища: зафігачив все в один ящик і сидиш довольний, п'єш пиво. Саме тому нашим шароварним патріотам з берегів Черемошу або навіть Дніпра, які не то, шо служити, жодної копійчини не закинули на армію, легко та приємно виступати в інтернеті на тему: "Всі вони там підараси, давайте їх стріляти на хуй".

Сам патріот, як ви розумієте, нікого особисто стріляти не збирається, у цій ролі він бачить, наприклад, атошників, які мусять зробити, шоб в країні порядок був, а не те, шо січас. Він любить стиль "мілітарі", але сісти на поїзд Львів-АТО среться, і правильно робе, бо по приїзду він почне сратися уже не фігурально, а натурально.

Тепер мінусуємо емоції та плюсуємо конкретику.

Населення сучасного Донбасу насправдні процентів на двадцять складається з отвратітєльного гімна. Воно там абсолютно не корінне, але воно там живе, од цього нікуди не дінешся. По суті вони не месні. Це або понаїхавші з Уралу у первому поколінні, або їхні діти, або їхні онуки. Це ті, хто, проживши п'ятдесят років в українському донбаському селі, не вивчив жодного українського слова. Це ті, хто "у мєня вся родня в Сібірі, я буду бароться за рускіх". Ну, і примкнувші до них українці-покручі.

Ще процентів, мабуть, сорок — це просто біомаса. Їм пофігу, шо за влада, чия земля, хто керує. Аби ковбаса якась у магазині лежала. Вони прапори можуть тричі на день міняти і нічого там всередені не колихнеться.

Перві дуже гучні. Їх видно. Люди їх бачать. Коли воно у Києві повертає до мене свою вічно недовольну пику і каже: "У вот у нас на востокє уже б давно..." — я його перериваю словами: "Ну і пиздуй до себе на восток!" Вони дуже ображаються. Тут же вмикається фонтан моделі "ви разданбілі Бамбас". Але ж це я. Я знаю, шо їх там не більше половини. Звідки це знати пересічному киянину або мешканцю файного міста Тернопіль?..

Він екстраполює. Він дивиться на це все і в нього виникає, в принципі, закономірна думка: "На хуй вони вобще нам нужні, шоб ото ще за них воювати?"

Нажаль, я його теж розумію.

Я знаю, що треба повернути нашу, українську землю. Знаю, шо друга половина мешканці Донбасу — це українці. І далеко не всі з них поїхали кудись. Я більше скажу: в перву чергу поїхала якраз різноманітна сепарня, когда влітку 2014 почали виїжджати фірми разом з колективами. Ну, і вобще, коли було ото велике переселення народів. Знаю, що <em>не можна</em> вимовляти слово: "Усі". Бо ніколи ніде не буває такого, щоб усі.

Але я не знаю, шо робить з людьми. Немає у мене даже приблизно відповідей на ці питання. Вобще, я вважаю, шо це, може, найбільша та найскладніша гуманітарна проблема, з якою колись стикалася Україна.

Тому заклик: не будьте екстраполянтами.

Не екстраполюйте та не екстрапольовані будете.

Це про моє життя. Шкода, що я народився у просторі Евкліда, а не Лобачевського.

— Лєто цей год вобще ніяке, — скаржиться Гнат. — Липень закінчується, а ще жодного разу не купався.
— А то ж ти минулі роки з річки просто не вилазив, — одповідаю я. — Слухай, скільки ти будеш смалити оцю свою гидоту? Може, хвате? На, держи, нормальні сигарети.

Гнат з огидою дивиться на пачку цигарок.

— Це городське гімно, а у мене все натуральне, — лісовик затягується самокруткою з висушеного кленового листя та випускає в небо дим.

Літо настало в кінці липня. Стоїть спека. Десь за очеретом мукає корова. Земля ще мокра після дощів. Ми з Гнатом сидимо на поваленому дереві та дивимось, як од села до ставка йдуть гусі.

— Ото бачив церкву? — питає лісовик, показуючи кудись в бік. — Шо на горі?
— Ну?
— Ввечері підемо, покажу шось.
— Там же руїни самі.
— Не прості там руїни, — посміхається Гнат. — Побачиш...

Все перетворилося на ріку. Я сиджу на її березі та дивлюся, як місячне сяйво тече у літньому повітрі од Миргорода до Ромодана, од Дрижиної Греблі між несчислених хуторів аж до самої Полтави. Як куриться над полями туман. Як з'являються та зникають загадкові фігури.

Я сиджу та дивлюся.

І слухаю потойбічні голоси, які з давніх давен слухають сини цієї землі: кричить нічний птах, сумно квакає потерча, тихо-тихо перемовляються річкові мавки. Десь на селі співають дівчата. Якщо придивитися, то видно відблиски святкового багаття. І пливе, пливе, пливе літня ніч, напоєна вологим польовим теплом та місячним сріблом.

Сьогодні трави набувають сили. І хтось буде шукати приховані скарби.

А я просто сиджу та слухаю голос рідної землі...

— Де, — питаю, — Гнат ходе?

Дивне лісове створіння лупає на мене з кущів зеленкуватими очима. Крім очей, я бачу тільки брудну шапку, притрушену минулорічним листям.

— Та виходь, — кажу. — Не бійся. Свої.

— Нема щас Гната, — пищить малий лісовичок. — Ніколи йому. Весна. Тре ліс обходити.

І зникає, наче й не було.

В гаю не тихо. Співають птахи. Чути шурхіт старого листя, тріск гілок — то лісовики прибирають старе, що віджило своє.

Тепло.

Вокзал. Рання весна. Ніч. На небі сяє повний місяць, мерехтять зорі.

Диспетчер (через гучномовець):
— На перву колію прибува поїзд Харьків-Київ. На третю колію прибува поїзд Київ-Харьків. Повторюю. Перва колія на Київ, третя колія на Харків. Чули чи нє?

Пасажири:
— Та чули!

Диспетчер:
— Ну, всьо. І потім не бігайте от ето...

Бабка з клунками (вибігає з будівлі вокзалу):
— Це на Ромодан щас буде?

Пасажири:
— Ні.

Бабка з клунками:
— А куди?

Пасажири:
— На Київ. Чи на Харьків.

Бабка з клунками:
— А нашо вони мені нужні?

Пасажири:
— Хто?

Бабка з клунками:
— Та Київ ваш оцей. Мені на Ромодан нада. А коли на Ромодан, не знаєте?

Пасажири:
— Бабка, іди в сраку.

Диспетчер:
— На Ромодан двадцять третя тридцять. Чула чи нє?

Бабка з клунками:
— От йо...

Зненацька на колії з'являється брудна та вонюча електричка. На всіх дверях висять папірці з надписами: "Двері не працюють". Крізь одне вікно видно бліде обличчя якогось мужчини.

Пасажири:
— А це шо таке?

Диспетчер:
— Та це проходящий. Щас поїде.

Один з пасажирів тикає пальцем в замацану стіну вагона. Палець провалюється.

Диспетчер:
— Це поїзд-призрак.

Пасажир відсмикує руку. Загадкова електричка сумно гуде та рушить в бік Києва. За декілька секунд вона зникає в темряві. На вокзалі стає тиша. Тільки чути, як в селі гавкають собаки. З будівлі вокзалу вискакує бабка з клунками.

Бабка з клунками:
— А це не ромоданівський був?

Диспетчер:
— Нє. Це поїзд-призрак.

Бабка з клунками:
— От йо...

Нарешті на перву колію прибуває обичний поїзд Харьків-Київ, а на третю такий самий обичний, тільки Київ-Харьків. Обом поїздам доводиться трохи пригальмувати, бо колії переходе сільский собака.

Я виходжу на перон. Зима скінчилася, я повернувся.

— Вже їдеш, чи шо? — питає Гнат.

— Та поїду, — кажу. — Скоро повернусь, не переживай.

— Та шо мені переживать, — Гнат відвертається. — За ярмарок помниш? Там всі наші будуть.

— І я буду, — обіцяю. — Обов'язково.

...А потім я ще довго дивлюсь на жовті нивки вздовж залізниці. Я повернусь. Обов'язково.

— Хто вночі, — кажу, — рибу лове? Шо ти там бачиш у темряві?

— Я бачу все, шо мені нада, — відповідає Гнат. — А ти дивись та вчись. Бо дід жизнь прожив, дід знає.

Лісовик витяг вудку, подивився на гачок, зроблений з цвяха, плюнув на нього та закинув наново. Ніякої наживки на гачку не було.

Вітер вщух, і жоден листочок не колихнеться на деревах. Замість ластівок над водою шурхають кажани. Повітря тепле та густе, немов сметана. Сплять птахи, що вже відспівали свої травневі пісні. Річка цього вечора нікуди не тече.

Тиша. Тільки інколи у лісі можна почути дивні звуки та від села доносяться голоси та сміх. Пливе по небу місяць. Пливе над землею літня ніч.

— Чув?

— Га?

— Жаба в рот плига, — Гнат замість листяної самокрутки розпалює нову глиняну люльку. — Чуєш — квакає?

— Ну? — кажу я. — Річка ж он, поруч.

— Потерча, — Гнат випускає з рота пару дим'яних кілець. — Знаєш таке? Оце все — хрестити, ім'я давати? Забудь. То така гадюка, що хай воно іде собі в болото. Чесно тобі кажу.

— Знову водянику щось програв? — цікавлюсь я.

Гнат тільки відмахується.

З кущів виглядає малий хлопчисько. В нього проста льняна одежа та бліде обличчя. Гнат вдає, ніби не помічає потерча та розглядає зорі, якими рясно вкрилося вечірнє небо.

Над обрієм підіймається молодий місяць.

...Тільки чути тихі голоси та де-не-де серед дерев на мить з'являється стрункий стан.

— Не вийдуть вони до тебе, — каже Гнат.

— Чого? — питаю я.

— Бо вредні. Нашо вони тобі нужні? Мавку ніколи не бачив, чи шо?

— Хіба шо в дитинстві.

— Пішли, — Гнат тягне мене за рукав. — Грибні місця краще покажу…

Я обертаюсь та бачу дівчину, що стоїть біля клену та дивиться нам услід.

Лісовик Гнат сидить на величезному старому пні. Він вдягнений у рудий жупан, з-під якого виглядає волохатий живіт. Од річки, що тече неподалік, тягне вечірньою прохолодою.

— Чув, — каже Гнат, розпалюючи самокрутку з сухого листя. — Усе гілля на клечання переламали.

— Шо ж ти хочеш, — відповідаю я. — Зелені свята.

— Послєдній раз таке терплю, — дим від гнатової цигарки легкими струмками в'ється між дерев. — Чуєш?

Прислухавшись, чую тихий дівочий сміх.

— Мавки? — питаю.

— Ну, — киває Гнат. — Про полин та петрушку помниш?

— Помню, помню. В городі кажуть, земснаряд в річку запускати будуть. Дивись, щоб мавок твоїх не розшугали.

— Це шо? — питає Гнат.

— Спеціальна машина, щоб дно чистити.

— Машиною чистити річку? — Гнат недовірливо посміхається. — Нє. Такого в реальності не буває...